Хай буде тут.
Сьогодні вдалось сходити на виставу за Жаданом "Гімн демократичної молоді". І от що: не думав, що визнаю це колись, але творчість Жадана — це щось таке, що не може бути зіграно/поставлено в принципі. І не то, щоби вистава була погана. Ні, вистава дуже й дуже хороша. Я б, можливо, навіть вніс її в свій Топ-10, якби в мене такий по виставам був. Чудові актори. Прекрасна режисерська робота. Афігєнні рішення й засоби. Маст сі. Але одна умова: не бачити/чути перед сим, як Жадан себе читає сам. Не сказати, щоби це було для мене чимось новим, зараз ще раз констатую: почувши Жадана один раз, всі наступні рази, коли читаєш його поезію, в голові звучить його голос. Коли читаєш його прозу, розумієш, що це теж поезія, і в голові час від часу теж звучить його голос. А грати поезію Жадана... це грати, як не крути. Грати щось таке, що не потребує жодних зайвих рухів, сценічної активності, ходіння чи ще чогось. Тому що самі по собі слова, написані цим автором, несуть шепотіння й крики Бергмана, рівний відчай Антоніоні, казку сну Фелліні, автентичне божевілля Іллєнка. А на виставі це було так: дивишся виставу; слухаєш акторів; дужче чи менше чуєш за ними Автора і кайфуєш; потім слова пропадають, бо мусять же вони колись пропасти; або актор починає їх говорити якось не так; і всьо; що б не діялось на сцені; якими б відвертими вони всі там не були. А вони були. Прекрасна головна героїня Марта — Ксенія Баша-Довженко, австралійський священник Джонсон і Джонсон — Олексій Богданович (хто не знає, Річард VI, дається, із вистави "Кін IV"), доктор-"гей" — Тарас Жирко. Проте-зате-однак, їх я згадав тому... що вони читали Жадана так, що мені подобалось.
Загалом: неймовірно круто, що цього автора ставлять на сцені; дуже-дуже кльово, що люди купують квитки, щоби потрапити на цю виставу; й зал аплодував стоячи; й було з-за чого поплакати вкінці. Так що я б на вашому місці сходив у будь-якому випадку.