Печать

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.
1 час 1 день 1 неделя 1 месяц Навсегда

[Path]

[gmod]Uksus: цей тред виник як збірка повідомлень із декількох гілок (здебільшого, "Враження про останню прочитану книгу",  але не тільки), де йдеться про книги відповідного авторства чи самих митців. Хотілося б бачити тут повідомлення, присвячені СучУкрЛіт та авторам (як україно- так і російськомовним), для яких немає окремих тем (не лише їх книгам, але й певним новинам/подіям/etc.). Можливим є і подальше розділення теми по авторам. [/gmod]
[mod]raphnana: обговорення творчості сучукрліт-тандему дяченків - у темі: Марина и Сергей Дяченко
також в окремій темі винничук, юрій[/mod]

Таня Малярчук "Згори вниз"

Починається книга взагалі чудово, відчувається, що це не одноденні рефлексії авторки, а більш глибоке спостереження і пошук гармонії. На жаль, до кінця книги шиза зашкалює і псує насолоду. Тим не менш, там є що читати.

репост з http://oldforum.jampo.com.ua/index.php?topic=10008.msg620003#msg620003

[raphnana]

В Чешском культурном центре говорили о книге украинского писателя Тараса Прохасько "НепрОстые", которая вышла в издательстве "Ад Маргинем" и была признана еженедельником "Книжное обозрение" лучшей переводной книгой года Его талант состоял в умение не разделять повседневную жизнь и повседневную литературу. От этого выиграла литература. От этого другой может становиться жизнь Директор Института книги Александр Гаврилов говорит о том, почему еженедельник "Книжное обозрение" отметил книгу Тараса Прохасько как лучшую переводную книгу года: – Это писатель закрытый, занимающийся вопросами внутреннего мира, и при этом его миры обладают дивной убедительностью и жизненной полнотой. Несмотря на то, что темы, заявленные в повести "НепрОстые" – нелинейная история, место отдельного человека в страшной истории ХХ века, волшебство и Карпаты –использованы уже много раз мировой и восточноевропейской литературой. Повесть "НепрОстые" ты читаешь, как если бы все это открывалось тебе впервые. Вот это удивительная и почти позабытая сегодняшними русскими писателями возможность писать как будто с чистого листа и строить этим миры в чистом листе убедительными, вот это то, чем Прохасько одарен необыкновенно, что раз за разом поражает его читателей Работа по переводу Тараса Прохасько на русский язык была работой чрезвычайно сложной, поскольку Прохасько языковой виртуоз. Именно в творчестве этого писателя мы видим, какой мощной жизнью наполнен и сегодняшний украинский язык. Нельзя сказать, чтобы Тарасу Прохасько было некого сопоставить, скажем, в русской, не говоря уже о мировой литературе. Но к сожалению, те примеры, которые мы будем приводить – это примеры либо писателей уже сегодня замолчавших (Саша Соколов, молодой Андрей Битов), либо писатели, далекие от нас культурно. Скажем, латиноамериканцы одно время промышляли вот таким магическим реализмом. Тараса Прохасько многие критики сравнивают с Маркесом, но в словосочетании "магический реализм" я бы делала ударение на слове "реализм". Прохасько – современный европеец, для которого важна австро-венгерская литературная традиция, и житель постсоветского пространства, для которого история иванофранковского дома, где он вырос – это история Польши, Украины и России: Дом начали строить в 1937 году. Его проектировали украинцы, строили за деньги украинцев. Деньги были тяжело заработаны в тех условиях, когда условия для зарабатывания денег у украинцев были минимальны. Всю документацию дома должны были вести по-польски. Работники же, которые строили, были разные - городские и крестьяне, украинцы, поляки, евреи. Таким был тогда город: с одной стороны - непрерывный плотный ряд домов вдоль главной улицы до самого ее начала, а со всех остальных сторон – пустота: сады, почти сельские одноэтажные хаты. Таким был город

У Прохасько сложный слог и нелинейный сюжет — причем оба обстоятельства тесно связаны. Роман написан как краткий пересказ десятков маленьких историй. Иногда подробный, почти до прямой речи

Для того, чтобы прочитать Прохасько — ему нужно поверить. В нем нет кокетства. Он действительно никакой не писатель, тем более профессиональный. Он графоман. Но настолько осознанный и последовательный, что граничит с гениальностью. В «НепрОстых» он точно знает, куда идет и зачем — к рассказу как вместилищу жизни и памяти как вместилищу человека. «Единственное, о чем он говорил с клиентами вполне осознанно, были своеобразные взаимные исповеди, лишенные изысканной стилистики, но чрезвычайно богатые сюжетами… Себастьян считал такие разговоры изначальным катехизисом, обязательным первым уровнем существования»

"НепрОстые, Тарас Прохасько" byАлексей Номад

   "...Но самый главный - баильник, присловник, сильнее всего действует присловье, говорение, бай".
      Это самая волшебная книга из всех, которые я прочитала за свою долгую и не такую уж праведную жизнь, как говорила героиня одного хорошего советского фильма. Нет, не думайте, за эту жизнь я прочитала очень многое, и очень многое люблю, в том числе и все те книги, которые перечисляли в связи с романом рецензенты "НепрОстых" (перевернув последнюю страницу, я углубилась в чтение критики). Но, кажется, еще ни разу я не испытывала такого сказочного подъема, такой вовлеченности в переживания созданных талантом писателя людей и сверхлюдей - НепрОстых. Механически двигаясь по дому, я проживала вместе с ними не судьбы, а странности судеб (как сказал в романе один герой другому, Франц Себастьяну: "...На свете есть вещи, гораздо более важные, чем то, что называется судьбой"). Ведь в создании туманных запредельных миров - главное - вот эта самая странная туманность, живущая по своим законам. Это как в фантастике главное - накал фантазийности, в остросюжетности - накал неожиданности.
      Критика же заставила меня огорчиться до слез. Как когда-то по прочтении "Идиота" разочаровал пырьевский фильм, где просматривался разве что линейный сюжет. Как убил бондарчуковский "Обитаемый остров", третьесортненький боевичок вместо грандиозного антитоталитарного романа Стругацких. Эх, кинематографисты! Никаких в ваших фильмах глубинных смыслов

"Лучшее доказательство существования Бога". Тарас Прохасько. Непростые" byТуз Галина

(...)НепрОстые - земные боги, которые за героями наблюдают. Почти не вмешиваясь в их жизнь, наблюдают, чтобы рассказывать истории, "баи". Это все-таки не Маркес. Это Павич. Заговор места, создание ему своей мифологии. В Сербии особенно сильно ощущаешь существование страны как заданной в литературе и Кустурице. А оттуда до Карпат - рукой подать. Это все общая бывшая заколдованная Австро-Венгрия, царство принцессы Шиповник, которую наконец-то поцеловало и освободило время, и теперь она устраивает аттракцион, показывая свои древние сокровища

К Прохасько в действительности относится старый постулат "пиши о том, что знаешь". В одном из интервью он говорит, что из всех литературных традиций ближе всего ему оказывается еврейская, главная проблема которой - проблема памяти. Но память, которая занимает Прохасько, как становится очевидно из его повестей - это память лично пережитого. Это зуд накопившегося, свербящего опыта. Когда, как в финале повести "Как я не стал писателем": "об этом обязательно нужно кому-нибудь совместно рассказать, раз не с кем наблюдать. Появляется первая мотивация к письму"

"Узнать Украину. Писатель Тарас Прохасько и современная украинская литература" byЛиза Биргер

Паноптикум местных фриков, чудаков и безумцев впечатляет. Есть тут некто Лоци, галерист-оригинал и тайный агент НепрОстых. Или Штефан, безответственный киллер. Появляется здесь, откуда ни возьмись, и целая колония растаманов… И фабула, и ткань текста – замечательно «свихнувшиеся», странные и поэтичные. Как мифотворец, Прохасько необычайно изобретателен

"Слоеный пирог по-гуцульски: Роман-миф "горного философа" Тараса Прохасько" by Андрей Мирошкин

Мир романа Тараса Прохасько ярок, причудлив и так же щедр на удивительные подробности, как полотна мастеров эпохи позднего Средневековья, на которых на каждом сантиметре кто-то из персонажей делает что-то интересное. Текст такой наваристый, что исследовать его вдоль и поперек в поисках необычных ракурсов, метких наблюдений и неожиданных метафор можно бесконечно. И это – в переводе с украинского на русский. А уж о том, какие богатства таит оригинал, приходится только догадываться. Проза Тараса Прохасько – чтение непростое и многое требующее от читателя, но зато и многое дающее взамен. Оно напоминает взбирание на карпатскую гору – придется попотеть, но открывающийся сверху вид того стоит

"Тарас Прохасько. «НепрОстые»" by Мария Бутербродова

Ассоциативные связи в этой истории без начала без конца строятся просто, как в анекдоте: заяц – это животное, уши которого похожи на огурцы, а огурцы… У Прохасько все, что угодно, в любой момент может оказаться «похожим на огурцы» и повлечь за собой новую неожиданную текстовую волну. И здесь мы имеем дело отнюдь не со студентом-двоечником. Накаты и переливы завораживают. И экзотика бытийного очарования в простых явлениях – кастет из отцовского хулиганского детства, одноклассник-прогульщик, убежавший от милиции на середину замерзшего озера, военная служба в радиоактивной местности, часы, на ремешке которых можно записывать формулы счастья, зеленый кофе – оказывается гораздо больше, чем в постмодернистских мирах с магической географией

"Сюжет, заяц и огурцы" by Мария Мельникова

Да, Прохасько не пишет, а именно рассказывает. Его голос монотонный, но узнаваемый. Речь путаная, но цельная. Он рассказывает о себе и собственной семье. Истории об отце, брате, дяде и воспоминания о военной службе закручиваются в сложную хаотическую конструкцию, по композиции напоминающую то ли спираль, то ли структуру ДНК

Отдавая предпочтение реальности перед фикцией, жизни — перед литературой, писатель всего лишь обнажает тотальную всеядность последней. Тексты Прохасько хочется назвать внелитературой — письмом, которое уже не отличить от какого угодно иного словесного опыта

"ВНУТРИ КНИГИ" by Алексей Радинский

ведь одна из основных черт Галичины – стремление сохранить неизменным «свое», не дать чужакам размыть галичанскую идентичность. Поэтому второй главный герой – Себастьян смешивает свою кровь с женщинами только одного, порожденного Яливцом, рода – очередная Анна перед смертью рожает ему дочь – тоже Анну, на которой потом женится Себастьян. Эндогамия, доведенная до логического совершенства. Кровь не должна уходить за пределы своего рода, сохраняя его в неприкосновенности

Просто провинция? (Т. Прохасько «Непростi») by Андрей Пустогаров

Сначала непросто воспринимать роман из-за специфической формы, ощущение будто скользишь над текстом, хватая только "вершки" сюжета, не понимая "о чём" и "для чего". Читать "Непростых" лучше одним махом (объем небольшой, около 200 страниц), потому что стоит увлечься, погружаешься в мир Галиции...

"Непростые" Тараса Прохасько" by Мария Зуева

[Uksus]

Зустріч із Юрком Іздриком у НАУКМА

літературний вечір «Лабіринти Юрія Винничука»

...побачити двох різних чуваків, представників двох різних феноменів але майже одного покоління. о.к., нехай — не одного. пофіг. і той і той — свого роду патріархи (це зрозуміло по увазі до їх персон, по тому, як вони себе тримали), обидва мали веселе минуле. правда, на цьому місці схожість Іздрика із Винничуком вичерпується (щоби було ясно, Іздрик — планокур зі стажем, Винничук — знаний бабій).
Іздрик до сих пір "бєзперєдєльщик", що мало зважає на щось окрім того, що йому "вкайф". людина-зміна, людина-міраж, незрозумілий, соціопатичний, колючий і сам-собі-якийсь-такий. людина без віку, так, наче з іншої планети. вірші такі різні, місцями пробирають до сліз, місцями тяжко зрозуміти а-чо-іта-ваще-за-нах. потоки свідомості, і потоки краси. проза-поезія, ні то ні інше не схоже ні на прозу, ні на поезію. якби Іздрика модерувала не Матіяш, зустріч (яку важко назвати "вдалою"), була б точно невдалою. але Матіяш вибрала "під завісу" цю оповідку про сірники, і... і (крім того, що за тим вибором легко вгадувалась Та-якій-він-до-вподоби) це був ще один пазл неймовірної і нескінченої замороки під назвою Іздрик.
Винничук — принципово інший, огрядно-трольовитий сім'янин, соціально комфортний і спрямований назовні. веселі уривки із нового роману. іноді схоже на "Швейка". раді відповіді на питання, говоріння багато й складно. модераторів було аж двоє, але радше для того, аби не дати Гостю себе заговорити (хоча бідна дівчинка не дуже могла вставити слово за Ним й іншим підстаркуватим тролем), це правда, їм не дуже вдалось. і знову крапки остаточно розставив останній прочитаний уривок. бо зненацька стало ясно, що Винничук — Майстер Слова (не гірше Прохасі чи тієї ж Богдани), що він прозаїк і багато в чому лірик, яких мало, і, зрештою, Письменник із тих, чиї рукописи навряд чи горять і принаймні частина їх писана кров'ю.
p.s. і обидва вони (якщо я нічого не переплутав) не дуже люблять сучасну бидло-владу й зичать їй найшвидшої смерті, що не може не радувати, але, зрештою, майже неважливо. бо так чи так, я бачив двох Письменників, ким би вони не були окрім того.

[mod]raphnana: детальніше про винничука тут: винничук, юрій[/mod]

[Uksus]

Олесь Бузина "Тайная история Украины-Руси"
[...]
рекомендую думающим людям, не страдающим от ханжества и излишнего пиетета к традиционной подаче украинской истории.

Для тих, кому цікаво, звідки у добродія Бузини росте... "вся-ця-тєма-з-об'єнтивним-поглядом-і-бла-бла-бла" можу вказати своєрідне першоджерело, а саме статтю:"ШЕВЧЕНКО, УКРАЇНОФІЛИ Й СОЦІАЛІЗМ" Драгоманова (гугль шукає швидко).
Місцями кльово, місцями пізнавально, але місцями видається, що автор сам попався в пастку "крутіння Ш. як кому захочеться", в чому звинувачує всіх і вся. Да, хахли (читай, ми всі) — рідкісні ханжі, й прямо таки резервуари жовчі, що, зокрема, розкривається уважному читачу при ознайомленні із писанням п. Драгоманова.

[raphnana]

з останнього роману олеся ульяненка "перли і свині":

«Мені кортіло нагадати про Спасителя, але вважав це богохульством або метанням перлів перед свинями. Хоча я відчував себе не меншим хрюнділем. Я молив Бога, щоб це божевілля скінчилося»

Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
І добре роблять, що кують
На руки добрії кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то 6 зарані
Гарненько з лиха б напились,
А потім з жалю заридали
Та батька, матір прокляли
І тих, що до хреста держали.
А потім ніж — і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих.
А потім...

тарас шевченко, пер. пол. 1849 р.
Микола Хвильовий (1922):

«А про свиню я так нічого й не сказав»

«Аби жити в теперішньому паризькому суспільстві, - писав у травні 1967-го року Жан-Люк Ґодар, - ми змушені до певної міри бути в тому чи іншому сенсі повіями, або, знов-таки, жити за законами, які нагадують закони проституції»

Умовна історія свинства

[raphnana]

юрій сичук "вовки" (2006)

ох, така щаслива, що дочитала-домучила книжку. рецензія максима чалого з "літературного форуму" - просто більше нічого додати:

Сичук не дає нам нової прози, нового погляду і нового стилю: письмо його зужите, нехудожнє, розжовувально-публіцистичне і вкрай непоживне. Як результат – це нецікаво читати. Герої теж якісь пластмасові – без облич, осібної мови, без характерів

Найбільша проблема автора в тому, що він не показує, а переказує, не відає, а переповідає поганим ґазетним стилем невідомо що.

Думаю, що краще купити дві пляшки доброго пива і спожити їх на соковитій траві, ніж купити і мучити в себе сей безживний роман

підписуюся під останніми словами, однак... у 2011 році за вартість цієї книженції дві пляшки пива вже не купиш - післякризова дійсність стукає у двері...

[raphnana]

У Києві відбувся вечір пам’яті Ульяненка
олесь ульяненко "жиган"
Його звали Жиганом. Він мав квадратну, рубану пику і чорні пекучі очі. Він завжди приходив вчасно, навіть тоді, коли його ніхто не кликав, але на нього не ображалися. Невчасно Жиган не міг приходити, бо у нього особливий нюх на всяке нове діло. Навіть коли святами збиралося півдвору, розставляючи важкі тесані лави, що лишилися у спадок з дореволюційних часів, мостячи їх зручно під каштанами і порепаними липами, в холодочку, в тил Мартіросяна, де поранні видно, як сходить у сизому димку дорога і пахне матіолами. І мені видавалося, що Жигана я бачив вік. Скільки мене вимушувало жити. Його підсмикнуту нахабну губу з щіточкою підчорнених тушшю вусів. Жиган у розмові підсмикнув губу, оголюючи двійко міцних білих різців. Він ворушив вусами, тонко і акуратно підрізаними манікюрними ножицями. Вуса у Жигана пропахчені дорогим «Шипром». В куточку рота у нього потухла папіроска, і він підкурював раз по раз папіроску трофейною запальничкою і перекидав її з одного кутка в інший. Спльовував через нижню губу, роблячи за цим дійством непроникний, загадковий погляд — культ. І жінки з трьох дворів казали «оце мужчина». А мужчин катастрофічно на Чоколівці не вистачало. Коли всі впивалися на празника, і все лежало покотом, то в «расход» йшов навіть пропитий одноногий сторож Бокін. Тому Жиган йшов за перший сорт і був мрією.
(...)
Любомир Гузар презентував свою аудіокнигу «Суспільство і влада»

Колишній предстоятель Української греко-католицької церкви Любомир Гузар презентував свою нову аудіокнигу «Суспільство і влада»

Це перша частина трилогії під загальною назвою «Суспільство». Аудіокнижка побудована у формі інтерв’ю, видана на двох CD-дисках. Початковий тираж – 5 тисяч примірників. Розмову з Любомиром Гузаром веде народний депутат Леся Оробець. Автором передмови до книги став президент Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський.

За словами Любомира Гузара, він обрав тему про владу, тому що це «дуже важливий елемент у житті суспільства»

Леся Оробець, яка теж була присутня на презентації, сказала, що ще до жодного спілкування у житті так не готувалася.

«Ми ще за півтора місяці думали, які питання наважимося поставити. Питання були також від блогерів і користувачів соціальних мереж. Книжка відповідає своїй назві, бо суспільство ставить питання про владу і подекуди отримує не очікувано гострі відповіді», – зазначила депутат

Аудіокнигу «Суспільство і влада» можна буде придбати у храмах УГКЦ по всій Україні. Також книгу можна замовити, скориставшись послугами Інтернет-крамниці nashformat.ua («Наш формат»). Магазин «Нашого формату» є у Львові, Івано-Франківську та Києві. На сайті nashformat.ua можна оформити замовлення на усі аудіокниги Л.ГУЗАРА, а також дізнатися адреси і телефони крамниць

[raphnana]

Через “И” Андрухович їздив до Швеції

Юрій Андрухович уже завершив роботу над  рукописом своєї нової книги “Лексикон інтимних міст”. За попередньою інформацією, ця своєрідна “географічна абетка”  має з’явитися в книгарнях  11 листопада цього року (тобто 11.11.2011). Цього ж дня книгу також буде презентовано. Оскільки письменник  завершив її написання 11.01.2011, а кількість охоплених міст вивела на цифру 111, то фіксована дата виходу і презентації окреслилася цілком логічно. Як повідомив Юрій Андрухович “ЛітАкценту”, найбільше в роботі над книгою його здивував обсяг

На запитання про найскладнішу літеру-місто письменник відповів: “Є літери, з яких починаються назви дуже багатьох міст: Б, К, Л, М. На ці літери в мене є міста, про які можна дуже багато всякого написати – Берлін, Київ, Львів, Москва. Складно з літерою И. Я мусив спеціально їхати до Швеції, щоб відвідати Истад, я пробув у ньому лише дві години. Приблизно такі ж проблеми я мав і з Й. Йошкар-Ола? Якось не тягнуло. Я вирішив назвати той розділ “Йорк, Новий” і це в мене Нью-Йорк. Така собі невеличка тактична хитрість, утім, цілком прозора”

Опубліковано: 08 Червень 2011, 18:06:07Танцьований «Червоний Елвіс»

Наприкінці травня відбулася київська прем’єра вистави «Червоний Елвіс» харківського театру «Арабески» у Національному центрі театрального мистецтва ім. Л. Курбаса. Повний зал п’ять разів викликав акторів на біс, тому можна говорити про певний успіх

«Червоного Елвіса» написав Сергій Жадан. Поціновувачі його творчості прочитали цей текст в антології «Трициліндровий двигун любові».

Сам текcт – це постмодерна гра трьох стихій: комуністичного дискурсу соціальної боротьби, дискурсу американської поп-культури та дискурсу месіанства. Ці три дискурси сплітаються на тлі українського сьогодення з його самотніми вагітними домогосподарками та рекламними агентами-наркоманами

Музику до постановки робив Younnat в особі Олега Сердюка, клавішника харківської групи «Lюк». Він вдало підібрав до постановки пісні своєї групи та саундтреки Майкла Наймана з фільмів Пітера Ґріневея.

Вистава тривала 54 хвилини і складалася з шести новел. Це саме такий відтинок часу, за який актори не втомлюються танцювати, а глядачі не знуджуються від споглядання танців

[raphnana]

Зустріч із Юрком Іздриком у НАУКМА Поетичні identity Юрка Іздрика (цитати, фото та відео з виступу в Могилянці 07.04) У жовтій футболці з вертольотами-апачами, виблискуючи окулярами та виголеною головою, Іздрик розповідав про поезію, яку він почав недавно писати, власні identity, природу кайфу та багато інших речей. Читав вірші і читав прозу, а ще відповідав на питання, здебільшого на ті, на які сам хотів відповідати, байдуже, чи ставив їх хтось йому. Інколи йому хотілося вірити, постійно – хотілось слухати і чути свята правда, особливо про "відповідав на питання, здебільшого на ті, на які сам хотів відповідати, байдуже, чи ставив їх хтось йому" про лінощі: А живу я бездарно, марную час, за що певно теж буду на тому світі відповідати. Але в мене є на те своя теорія. Я страшенно лінивий і ця теорія виправдовує мою лінь. Згадайте свій останній день, чи тиждень, чи будь-який період життя, і виявиться у кожному, що меншою мірою 80 % зусиль, енергії, продукції, яку ви робили – це все пуста марнота марнот, витрачання часу, заробляння бабла, коротше кажучи, туфта. А те, заради чого людині дійсно варто жити – це якщо назбирається в людини на 20 %, то вже кайф. Тож коли я нічого не роблю, то я, очевидно, не роблю тих 20 % хорошого, світлого і важливого, що я міг би зробити, зате я не роблю 80 % лайна, яке міг би робити про кайф: Найвищий кайф – це віддавати. І коли це знаєш, віриш і коли маєш чим поділитися – це найбільший кайф. Те, що ти віддав, тобі окупиться сторицею по любому. Інша справа, яка приносить задоволення: кожна людина, які моральні засади вона не мала би, яке віросповідання вона не мала, сконструйована в такий спосіб, що вона хоче творити добро і хоче бути доброю. Кожен найгірший злочинець завжди має якусь мотивацію, якою він намагається пояснити ці вчинки позитивно. Тож, кожна людина може отримувати максимум задоволення, якщо буде робити все згідно зі своєю природою. Страшно банально, але так воно є. Навряд чи можна закріпити це назавжди, але прагнути цього є найважливішою річчю.

[raphnana]

ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА В ІНТЕРНЕТІ: ДЕ, ЩО І ЯК

Огляд українських літературних онлайн-ресурсів для маленьких читачів

Власні інтереси в мережі та різної якості ресурси мають видавці, розповсюджувачі, бібліотекарі, методисти, журналісти, письменники, перекладачі, редактори, художники, які працюють для дітей, і навіть діти, які пишуть для ровесників. Тож відповідь на сакраментальні для багатьох дитячих письменників питання «Чому не читають?» чи «Чому не друкують?» значною мірою криється в тому, наскільки той чи інший автор присутній у мережі. Адже саме там проводять чималу частину часу як платоспроможні громадяни, так і політико-економічна та культурна еліта країни, менеджери, науковці, видавці, вчителі, бібліотекарі та інші корисні письменникові люди.
(...)
Чимало розмов-тем навколо цього точиться на різних форумах («Дитяча література в Україні» на «ЛітФорумі», «Улюблена дитяча книжка» на «Українському форумі»
(...)
Водночас, за останнє десятиліття в мережі з’явилося чимало сайтів видавництв(«Грані-Т», «Видавництво Старого Лева», «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Навчальна книга – Богдан», «Теза» та ін.), котрі також містять анонси, посилання на рецензії, стислі відомості про авторів та ілюстраторів книги для дітей
(...)
Ще однією ознакою часу є сайти книгарень і спеціалізовані інтернет-магазини. За малим винятком (книгарня «Є», «Арт-Вертеп») вони безликі, не містять відомостей про авторів, демонстраційних версій видань, рецензій тощо, бо господарі не спішать співпрацювати з письменниками та критиками, сподіваючись, що «народ і так купуватиме»
(...)
Містить літературні сторінки з можливістю «виставлення» та «обговорення» текстів (зокрема й для дітей) фактична більшість так званих родинних («МамаТато», «Світ мам», «Киевский семейный портал» тощо) і «дитячих» («Малюк», «Соняшник») сайтів, а також фахові журналістські ресурси (на зразок першої соціальної мережі журналістів «ХайВей»)
(...)
Існує також чимало електронних бібліотек, наповнених випадковими книжками різного часу та якості, дібраними за принципом «я читав». Хоча серед них трапляються дуже симпатичні проекти, що містять достойні тексти та належно дібрану достовірну інформацію. Скажімо, «Читанка» (дитяча публічна онлайн-бібліотека) має не лише архів нині малопоширених книжок і часописів, а й колекцію ілюстрацій до дитячих видань 690 художників! Зразком живого модерного середовища, що не лише забезпечує доступ до текстів і відомостей, а й підтримує жвавий діалог із користувачем, є «Читальня Слоника Дзвоника». Гарно заявили себе вузькоспеціалізовані тематичні сайти «Весела абетка», «Загадки» та «Українська казка».

Варто згадати також електронні версії періодичних видань, зокрема адресовані дітям. Порівняно з паперовими, вони дають змогу безпосередньої участі читача в обговоренні і творенні матеріалів, інколи доповнені інтерактивними конкурсами тощо. Серед кращих – сайт «Країна ангелят», що відображає часописи «Ангелятко» та «Крилаті», сайти «Пізнайка» та «Казкового вечора», «Острів знань». Живим залишається сайт «Соняшника», де розміщено всі номери нині закритого однойменного видання. На жаль, «старожили» ринку – «Малятко» й «Барвінок» – не сподобилися навіть на власну сторіночку чи блог.

На цікаві знахідки можна наштовхнутися серед блогів, частина з яких місить рецензії щиро залюблених у дитячу літературу людей, котрі пишуть про книжки, куплені для власних дітей (на момент заснування «спільноти блогів про культуру» «СУМНО» там з’являлося одна-дві рецензії на дитячі видання на рік, а нині їх – три-чотири на місяць!)
(...)
Мають власні блоги й дитячі письменники: на гарному рівні підтримує «Дискурс» у «Живому журналі» Іван Андрусяк, заявлено блог Лесі Ворониної
(...)
В останнє десятиліття відбулося також значне зміщення інтересу науковців у бік літератури для дітей, зокрема, у Львові засновано «Центр дослідження літератури для дітей і юнацтва», постійними стали представницькі тематичні наукові форуми у різних регіонах країни (Львів, Київ, Бердянськ, Тернопіль) тощо
(...)
Щодо критики, то пожвавлення її уваги до видань для дітей засвідчує не лише постійність публікацій у мистецьких виданнях, а й поява спеціалізованих електронних ресурсів. На початку року на знаному сайті «ЛітАкцент» відкрилася сторінка «Літачок», присвячена критиці та популяризації дитячої літератури, а на сайті Національної бібліотеки України для дітей – електронний ресурс «КЛЮЧ» («Краща література юним читачам»), задуманий як спільний для дітей і дорослих простір, покликаний активізувати увагу суспільства до дитячої книги як унікального соціокультурного явища і дати змогу кожному взяти участь у серйозній розмові про конкретні книги й долі дитячої книжки загалом. Водночас, увагу чималої кількості любителів і фахівців привернув авторський проект Марії Семенченко – електронний журнал про дитячу літературу та ілюстрацію «BOOKа»

[Uksus]

Хай буде тут.
Сьогодні вдалось сходити на виставу за Жаданом "Гімн демократичної молоді". І от що: не думав, що визнаю це колись, але творчість Жадана — це щось таке, що не може бути зіграно/поставлено в принципі. І не то, щоби вистава була погана. Ні, вистава дуже й дуже хороша. Я б, можливо, навіть вніс її в свій Топ-10, якби в мене такий по виставам був. Чудові актори. Прекрасна режисерська робота. Афігєнні рішення й засоби. Маст сі. Але одна умова: не бачити/чути перед сим, як Жадан себе читає сам. Не сказати, щоби це було для мене чимось новим, зараз ще раз констатую: почувши Жадана один раз, всі наступні рази, коли читаєш його поезію, в голові звучить його голос. Коли читаєш його прозу, розумієш, що це теж поезія, і в голові час від часу теж звучить його голос. А грати поезію Жадана... це грати, як не крути. Грати щось таке, що не потребує жодних зайвих рухів, сценічної активності, ходіння чи ще чогось. Тому що самі по собі слова, написані цим автором, несуть шепотіння й крики Бергмана, рівний відчай Антоніоні, казку сну Фелліні, автентичне божевілля Іллєнка. А на виставі це було так: дивишся виставу; слухаєш акторів; дужче чи менше чуєш за ними Автора і кайфуєш; потім слова пропадають, бо мусять же вони колись пропасти; або актор починає їх говорити якось не так; і всьо; що б не діялось на сцені; якими б відвертими вони всі там не були. А вони були. Прекрасна головна героїня Марта — Ксенія Баша-Довженко, австралійський священник Джонсон і Джонсон — Олексій Богданович (хто не знає, Річард VI, дається, із вистави "Кін IV"), доктор-"гей" — Тарас Жирко. Проте-зате-однак, їх я згадав тому... що вони читали Жадана так, що мені подобалось.
Загалом: неймовірно круто, що цього автора ставлять на сцені; дуже-дуже кльово, що люди купують квитки, щоби потрапити на цю виставу; й зал аплодував стоячи; й було з-за чого поплакати вкінці. Так що я б на вашому місці сходив у будь-якому випадку.

[raphnana]

просто щось гарне...
Богдана Матіяш:
5. (усміх)

Серед зими, серед найбільших у цю зиму морозів кажеш мені, щоб я написала про сміх чи принаймні про усміх. На вулиці лід, і треба йти обережно, щоби не послизнутися; в ці дні мені холодно навіть в обличчя, і майже постійно замотую його шаликом, так що залишається видно тільки очі, і я думаю, чуючи це прохання, що воно як ніколи вчасне. Бо є мало речей тепліших і потрібніших за усміх. Бо є мало речей, які роблять людину такою вільною, як сміх. Бо, врешті, мало коли люди стають такими щасливими, ніж тоді, коли можуть сміятися – радісно й легко. Коли їх зустрічають усміхом, що народжується з приязні й довіри, і коли вони теж можуть відповісти усміхом тим, хто їм близький і кого вони люблять.

І ще думаю, що серед снігу добре сміятися, що зимі загалом пасує сміх і радість, і що найкращий той сміх, яким можна навзаєм одні одних обдаровувати. І що саме слово «обдаровувати» таке велике… Люблю сміх, який нічого не руйнує й нікого не кривдить. Сміх, у якому не треба ні від чого боронитися. Сміх, що роз’яснює наші обличчя і після якого не приходить смуток, який не заступає справжніх речей і не замінює їх на несправжні. Сміх, із яким стаємо простими і добрими, в якому можемо вільно й нелукаво сміятися, бути майже дітьми…

Хочеться просити про такий сміх і усміх – коли вони з радості й довіри. І хочеться, щоби більше облич довкола усміхалися. Щоб вони роз’яснювалися в усміхові, щоб він руйнував недовіру й непевність, щоб перед ним відступали зніяковіння і прикрість, щоб сміх боров кожен наш страх. Не хочу тільки, щоб ми хотіли сміятися з когось, бо, навіть не хотячи, можемо цим скривдити. Хочу, щоб весь наш сміх був із любові. Щоб він був такий чистий та іскристий, як сніг… Або як вода у водоспаді, як бризки, що опадають у воду, або просто як теплий промінь сонця..

Усміхаюся, згадуючи тих, кого люблю. Усміхаюся, згадуючи, як по-різному народжується їхній усміх – і як освітлює їхні обличчя. Якими вони тоді стають красивими… Усміхаюся, згадуючи наші розмови й багато за них дякуючи.

Згадую матір Терезу, яка завжди була щедра на усміх і обдаровувала ним найубогіших і найзабутіших, і він виявлявся ціннішим за найкоштовніші скарби. Вона казала своїм сестрам, що воліє, щоб вони усміхнено робили звичайні речі, ніж грубіянили, роблячи чуда. Думаю про багатьох інших святих, які знали, що треба бути веселим, щоби бути святим. Думаю про юродивих, які добровільно виставляли себе на посміх, воліючи бути висміяними ради Христа, ніж мати похвалу й славу від світу. Врешті, думаю про тих, хто не боїться бути смішним, хто вміє з себе сміятися. З ними добре. З ними світ дуже добрий – такий, яким його люблю.

Кажеш, що сміятися тяжче, ніж сумувати. Але подивися, скільки довкола тепла і світла, і не зможеш не усміхатися, коли зір навчиться надовше спинятися на найменших речах, яких так багато маємо в кожному дні. Бо ж завжди все починається з найпростішого. Із того, щоби прожити з вдячністю кожен свій ранок, день, вечір і ніч; подякувати за спокійний день і за світлий сон, із якого ми рано збудилися; і за тих, хто поруч, і тих, хто далеко, бо гарно, що когось можемо обійняти, а за кимось скучати, бо одне й друге – дар. І зрадіти з того, що так гарно ми всі в світі одні одним сталися.

Усміхаюся – губами, очима, всією шкірою обличчя. Дивлюся довкола, і ці засніжені краєвиди пригадують мені зимові картини Бройґеля – такі добрі й радісні. І на якусь мить мені здасться, що ми теж ідемо в котрійсь із них. І є найбільші в цю зиму морози, і йти трохи холодно й трохи слизько, і кажеш мені, щоб я написала про сміх чи бодай про усміх. І я, замотана шаликом майже до очей, усміхаюся.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/02/14/4-usmih/">ЛітАкцент</a>

[Uksus]

Ще раз учора побував на читаннях різних поетів, й Богдани Матіяш на "Київських Лаврах". Саме так. Навіть там було враження, що от, були вони: старі, не дуже, зовсім молоді, й Вона. І всі вони прийшли туди радше не почитати свої вірші а послухати Її. "Наймолодшу й наймудрішу", як сказав один дядя, що читав перед Нею. Єдине, вчора Богдана читала мало і наче якось стримано. І ще перед всім цим сказала, мовляв, сидячи поряд із такими поетами себе вважати поетом важко. От чемна, й, головне, наївна людина. І головне ж, чесно так думає
На додачу: трохи відео, правда, не звідти, а із Тернополя. Там просто читає Богдана Матіяш і модерує Іздрик

[587]

(тут далеко не лише сучасні автори, але дуже непоганий список вийшов, як на мене)

=*=
Від Сковороди до сьогодення:
100 знакових творів українською мовою

Спецпроєкт Українського ПЕН та The Ukrainians

Напевно, кожен, роздумуючи, що варто почитати, натрапляв на добірки «100 найкращих книжок усіх часів», «100 найкращих романів, написаних англійською», «100 знакових книжок за версією «Нью-Йорк Таймс»...

У багатьох національних літературах існують списки обов’язкових до прочитання книжок. Подібні переліки укладають авторитетні медіа, бібліотеки, державні інституції чи знані автори. На основі цих списків видавці формують колекції «Золотого фонду літератури», чиновники і меценати закуповують видання для бібліотек, а читачі — формують свої читацькі плани.

До сьогодні в Україні жодне видання чи інституція не бралися за укладання подібного списку. Це завдання вирішив взяти на себе Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу, до якого входять провідні українські письменники, журналісти, видавці, перекладачі, науковці та правозахисники. Укладання цього списку тривало понад півроку і включило в себе кілька етапів голосувань та обговорень.

…
=*=

Детальніше на https://pen.theukrainians.org/