Тарас Прохасько
...
сьогодні вчора презентував книгу "ботакє" у книгарні "є" на М. "Золоті ворота". А я там побував. Не даватиму жодних зсилок. В цьому мало смислу, кому цікаво — погуглить, а ні — то ні. Набагато цікавіше, як воно було. Там була ще Богдана Матіяш, подруга Тараса, і перша частина зустрічі-презентації складалася із діалогу між ними двома. Вона питалася, він розповідав. І важливо навіть не те,
про що розповідав Прохасько, важливо
як він се робив.
В мене склалось таке враження, що до сього моменту я не чув людину, яка так добре володіє мовою. Жодною. Бо те, як Прохасько описував свою творчість, свої мотиви і саму книгу, всілякі "чому", "нащо", "що буде, якщо", "а чи любите", в ньому було щось більше за слова. Те тепло, яким дихає кожна сторінка "FM Галичини", так от, я зустрів людину, що є його осередком. Потім він читав. Ті частини нової книги, які, як сам сказав, навряд хто прочитає, частини його творчості, які раніше не друкувались. І се було прекрасно. Потім його питалися із залу, а він відповідав. А потім ще трохи читав, і всьо, ми взяли автографа, потім я купив книгу для мами й ще постояв у черзі, щоб взяти і для неї автографа.
Тут варто додати декілька зауважень.
— Склалось враження (і не в мене одного), що Прохасько має якесь особливе вміння, щось, що дозволяє йому керувати часом за власним бажанням; принаймні, я не можу точно сказати, скількі суб’єктивного часу тривала зустріч; можливо, в тому світі, який створює навколо себе Тарас, час взагалі біжить інакше; або не біжить; мо’, се звичайна собі магія, така, якою володіли наші предки, чи предки наших предків; така, якою можуть володіти лише люди як Тарас
— Проза. Вона різна у нього, така різна, що аж дивно; описи природи чи подій, живі, неймовірно кольорові, слова для того підібрані так, що краще годі й уявити; так, що слухаєш, і не можеш наслухатись, так, що твір тече через тебе, мов ріка життя (ту, яку бачив Майстер Муші), викликаючи сльози захвату; еротика — зовсім інша ріка; таке враження, що це та тягуча темно-червона рідина, така, як франківський бальзам, тіку ще міцніша, тягучіша й алкогольніша;
— сам Тарас порівнював свою творчість із довжелезною палкою із крюччям, яка не дуже потрібна загалом, але іноді тра так, що просто капєц, і погано, коли вона десь ділась; тією палкою-жердиною витягують відро з колодязя, якщо раптом обірвалася мотузка, на якій то відро спустили; так само і він хотів би щоб його творчість виконувала таку функцію для наших споминів-емоцій-асоціацій-досвіду; можу з упевненістю сказати, що то, що витягує ота жердина еротики, мені не подобається
— не знаю, що там хто подумає, але після сьогоднішньої зустрічі я увірував в те, що сучасна українська література жива, ба, більше, ніж жива; думаю, щось подібне колись зо дві тисячі років тому відчув один рибалка, зустрівши якось мандрівного філософа буцімто з Назарету
— чому? — ботакє