Печать

Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.
1 час 1 день 1 неделя 1 месяц Навсегда

[587]

=*=
Молния (lj://molnija) пишет, @ 2010-03-28 17:35:00
         
Фанфикшн

Написав около десятка рецензий по поттериане, захотелось обобщить свои мысли.

Глубину явления сложно переоценить. Я не про споры «тварь ли фанфикер дрожащая или право имеет», и не про то, что есть кому должна «настоящая литература». Простите за резкость, но в данных вопросах спор обычно не по сути, а у кого права больше, толще и длиннее.

А по сути фанфикшн представляет собой моделирование картины миры.
Фанфикшн - это безопасное и удобное моделирование картины мира.
Удобное, потому что фишки-маркеры-игрушки поставляются комплектом, с избытком даже.
Безопасное, потому что можно не на себе и других живых людях, а на игровом комплекте. И есть гарантии, что хотя бы часть читателей примет вас с вашим результатом – потому что песочница.

Если смотреть на тему так, то получается, что фанфикшн – это моделирование, а литература – это презентация выбранной модели. Первый вариант предполагает разработку идеи, второй – ее художественное оформление с самого выгодного ракурса. В связи с этим, идея оценки фанфикшна по меркам именно литературной критики мне кажется неоправданной, потому что по дефолту предлагается оценивать мастерство описания, а не мастерство созидания. На пальцах: художественно собранный трактор «Беларусь», смешно да?
Если слова – это детальки конструктора, то картину ими не нарисуешь. Зато если картина показывает с одного ракурса, то модель можно покрутить с нескольких сторон, оценить в перспективе, проверить на прочность, наконец.
Есть тексты, где автор исследует негативный опыт, пишет о боли. Если брать литературоведческие критерии, то получится графоманское смакование темы с диагнозом «аффтар – мазохист». Со вторым полюсом – флаффом – та же история. Счастье выглядит слишком розовым, банальным, простым. Просто фу. Но готовы ли вы, например, отказываться от простого банального счастья с хэппи-эндом: со боже как по-мещански пошло своим домом, где вас ждут, постелью, где вам избито-то как шепчут «я тебя люблю»?
Прокрустово ложе критики.

Когда я читаю истории, я задаюсь вопросом, какую тему исследует автор? Каким образом он это делает? Как далеко автор решается зайти? Как тестируется модель? К каким результатам автор приходит? В итоге я хочу увидеть фанфик как модель реальности, всегда внутренне непротиворечивую, имеющую набор тестов для связи с действительностью, развивающуюся во времени.

В данном «модельном» срезе я смотрю на спор канон вс неканон как на разные постановки задач. Первая ставит приоритетом качественную имитацию ключевых точек, развитие вариаций на их основе. Если вы думаете, что это просто, возьмите набор барби и смоделируйте отношения а-ля «моя фирма»: дайте развиться интриге между шефом и замом, не забудьте про козни Пожирателей конкурентов и учтите пару офисных романов – и всё не отрывая участников от рабочего процесса. Уверяю, мозги просто вскипят. Особенно при попытке этот террариум сохранить жизнеспособным хотя бы на год его истории. Собственно, не случайно часть фирм разваливается, не прожив и года, а опыт фанфикшна позволяет выживать на тех местах работы, с которых другие бегут с ультразвуковой скоростью.

Так вот, вернемся к моделированию реальности. Фанфикер делает модель, хм, ну пусть все тот же «офис в миниатюре», вписывая ключевые, на его взгляд, элементы модели. А ему говорят не то, что модель не работает, а что у директора офиса борода какая-то не такая, и говорит он не так художественно, как хотелось. А когда фанфикер говорит: «Что, бля?!», ему объясняют, что это – литературная критика. Вот и поговорили.
Я, конечно, утрирую для простоты.

В результате недооценки явления получается, что полученные модели не обкатываются, становясь эдакой недолитературой, а не рабочим инструментом.
А в итоге происходит удивительное – есть масса людей, конструирующих в тексте модели, которые остаются просто текстом. Патамушта это же фанфики. Творчество не анализируется, не наполняется смыслом, не становится точкой опоры… и вырождается. Возникает мучительное чувство неудовлетворенности, ощущение бесполезности и бездарности. Парадокс, люди сидят на золоте и голодают. А рядом группа голодных читателей, которым сказали, что это же не литератуууура, тут думать не надо, глотай не жуя. Вот они и… не жуют. Не потому, что им сказать нечего. И тем более не потому, что идиоты. Просто никто не предлагал формат адекватного ответа. А имеющиеся шаблоны не удовлетворяют ни читателя, ни автора.
Как-то так.

Мне вообще жаль, что фанфикшн недооценивают. Я буду рада, если этот текст изменит чье-то мнение. Я буду чертовски рада узнать, что я не одна остаюсь в недоумении от прокрустова ложа литературной критики.
=*=

http://molnija.livejournal.com/761093.html

[587]

Мне тут напомнили про сей феномен и решил я поделиться недавно встреченным текстом на эту тему:

=*=
Фанфикшн в 11-ом «Б»
Асия Уэно

11-ый «Б» негодовал: Марь Иванна, учительница русского и литературы, задерживалась уже на пятнадцать минут, но вместо того, чтобы отпустить людей с занятия — последнего на сегодня — передала через двоечника Гошкина, чтобы сидели смирно и дожидались.
Наконец, русичка влетела в класс, задыхающаяся, раскрасневшаяся и с победным блеском в глазах. 11-ый «Б» сразу понял: быть сочинению.
— Прошу прощения, задержалась у завуча, но ради вашего же блага! — Марь Иванна шлёпнула на стол пухлую папку, тоже не предвещающую ничего хорошего. — Здравствуйте, друзья!
— Здра-асьте, Марь Иванна! — недружно отозвался класс.
— Предлагаю начать новую четверть с творческого задания!
— У-у-у… — хором взвыли будущие выпускники.
— Вам понравится, — лучезарно улыбнулась молодая и энергичная учительница, сама окончившая пединститут лет десять назад. — Сегодняшнее занятие посвящается модным тенденциям в литературе, — она ободряюще улыбнулась подопечным. — Поэтому сочинения не будет!
— Ура! — раздалось с задних парт.
— В привычном смысле слова, — тотчас же обломала весь кайф Марь Иванна и, ещё раз обежав учеников торжествующим взглядом, объявила. — Мы будем заниматься фанфикшном! Кто знает, что это такое? В сети фикрайтерство чрезвычайно популярно!
Класс притих. Если кто-то и был знаком с этим явлением, то признаваться не хотел — инициатива, как известно, наказуема. Причем на уроке литературы — в буквальном смысле.
— Ладно, — вздохнула Марь Иванна, не обнаружившая в глазах народа искры, способной возгореться во что-нибудь доброе и светлое. — Попробую объяснить. Предположим, прочли вы «Войну и Мир» Толстого, и роман оставил в вашей душе неизгладимый след…
«Уж оставил, так оставил!» — читалось в лицах учеников. Даже отличница Милашова, в своё время накатавшая десять страниц убористого текста про знаменитый монолог с дубом, уставилась в парту, машинально прокрашивая синей пастой чьё-то завистливое «Милка-зубрилка!»
— И решили вы написать, что было дальше, — продолжила учительница. — Как повернулась судьба Пьера Безухова, например…
— Или Андрея Болконского, — шепнул кто-то из задних рядов. — Наташа Ростова занялась вуду и воскресила его в виде зомби, а с ним и остальных павших на войне 1812 года — прикиньте, какой кипеж поднялся в рядах Наполеоновской армии?!
Марь Иванна, в силу профессиональной деформации сознания расслышавшая всё до последнего слова, внутренне возликовала. Чудесно! Метод начинает работать! Не зря пришлось преодолевать косность мышления Галины Альбертовны, завуча старой закалки, требующей инновационных методов в педагогике, но отвергающей любой, какой ни предложи!
— А почему бы и нет? — подняла она палец. — Вся прелесть фанфикшна в том, что ваше воображение безгранично! Слышите — без-гра-нич-но! Вы можете написать продолжение, альтернативную концовку или, к примеру, собственную трактовку происходящих событий. Добавить линию, которой вообще не было в повествовании, рассказать о происходящем «за кадром». Пожалуйста! Ввести авторского персонажа, которого не было в оригинале, и даже сделать его главным героем? Сколько угодно. Смешать две литературных вселенных воедино? Легко! Можете карать и миловать, убивать и оживлять… Единственное правило — знание канона (того произведения, по которому вы пишете фанфик) и умение оперировать родной речью. Уж последнему-то вы научились… в большинстве своём.
Помявшись, она зыркнула на галерку, где продолжался вечный морской бой между Махновским и Петькиным — смертельная битва, начало которой было положено еще в первом классе. Бороться с этой парочкой было бесполезно. Иногда эскадры сменялись точечками „го“ или примитивными крестиками-ноликами, но сути это не меняло: друзья-противники преодолели почти весь школьный курс, не отвлекаясь от глобальных стратегических целей. При этом вполне достойно вытянули большинство предметов на тройку. Сунь Цзы гордился бы ими, если бы только мог!!
— Так мы по «Войне и Миру» будем сочинение писать? — подняла руку Милашова.
— Увы, для некоторых это окажется непосильной задачей, — вздохнула учительница. — Как я говорила, хороший фикрайтер обязан знать канон от корки до корки. Поэтому условия будут несколько проще. Пожалуйста, раздайте по рядам!
Она вынула из папки стопку бумаги с распечатанным текстом — точнее, стихотворением — и положила её перед Милашовой, сидящей за первой партой у окна.
— Мы же это учили в первом классе! — воскликнул её сосед Белочкин, едва заглянув через плечо отличнице.
Белочкин слыл занудой и редкостным ботаном, причем последнее не отрицал, поскольку на биофак поступать и собирался.
— Прежде всего, не в первом, а гораздо позже, — отрезала Марь Иванна. — Во-вторых, уж тебе-то как будущему светилу естественных наук, я думала, тема окажется близка и понятна. А в-третьих, это идеальное произведение: короткое, хорошо всем известное и притом весьма неоднозначное. Оно даёт необходимый простор для фантазии в любом направлении. Давайте разберём хотя бы первое четверостишие, и вы сразу поймете, что я имею в виду! Все получили распечатки? Хорошо. Дьячкин, читай с выражением, ты умеешь!
Георгий Дьячкин встал, прочистил горло и глубоким, прекрасно поставленным голосом начал:
— В пустыне чахлой и скупой/На почве, зноем раскаленной…
— Дьячкин, ты не воскресный молебен читаешь, а стихотворение великого русского поэта! Меньше пафоса, больше смысла!
— Бог с вами, Марь Иванна, я проникаюсь… Анчар, как грозный часовой/Стоит — один во всей вселенной!
— Аминь, — дружно провозгласил класс. Чтец обиделся и умолк.
— Хорошо, хорошо, — вмешалась русичка. — Давайте разберем, о чём поведал нам Александр Сергеевич в лице Дьячкина. Кушакова?
Марина Кушакова не была круглой отличницей, как Милашова, но зато имела в классе репутацию человека рассудительного и логичного, не обделённого чувством юмора. Она встала, автоматически поправив воротник.
— Классик начинает повествование с образа пустыни, в которой произрастает Анчар, — подумав, завела она с интонациями профессионального гида. — Она жаркая, практически лишена растительности, и на этом безрадостном фоне выделяется огромное могучее дерево с ядовитой листвой зеленого цвета.
— Нет-нет, вперёд забегать не будем, — погрозила пальцем учительница. — Из первого четверостишия мы еще узнаём, что Анчар — нечто особенное, единственное в своем роде…
— Каменноугольный реликт! — оживился Белочкин. — С уникальными свойствами, которым люди не могли найти иного применения, кроме как…
«Йес, один готов», — мысленно поздравила себя молодая преподовательница.
— Сам ты реликт, — тем временем раздалось с задней парты. — Это Мировое Древо Игддрассиль, или как там его? Ну чё вы уставились, кино про викингов не смотрели? Они его в виде ясеня на щитах рисовали.
«Иногда Махновский поражает своей осведомленностью в совершенно неожиданных вещах», — подумала учительница.
— Не, — встрял Петькин, вечный оппонент Махновского — это какой-то анти-Игддрассиль получается. Баобаб тьмы, блин!
Когда класс отсмеялся, Дьячкин снова откашлялся.
— Читать дальше, Марь Иванна? Про то, как Господь создал его в День Гнева, и…
— Не господь, а эволюция, креационист ты наш! — вскинулся Белочкин и ткнул ручкой в текст, чуть его не порвав. — Природа жаждущих степей! При-рода, ты читать умеешь?
— Это метафора! — набычился Дьячкин.
— А описание биогеоценоза произрастания анчара ядовитого — тоже метафора? — хмыкнул будущий учёный. — К нему и птица не летит/И тигр нейдёт: лишь вихорь чёрный… Ох, а что делает амурский… или бенгальский тигр в пустыне чахлой и сухой? А, вот поэтому он и нейдёт! Всё логично, и научно обосновано, к тому же!
— И тем не менее я убеждён, — начал было Дьячкин, но добившаяся своего Марь Иванна резко хлопнула в ладоши.
— А ну-ка, живо прекратили конфликт науки и веры! Думаю, дальше стихотворение разбирать смысла нет, хотя… — она коварно улыбнулась, — дальше-то как раз и начинается действие, самое интересное. Итак, объявляю конкурс! Автор самого грамотного, а главное, неординарного фанфика по «Анчару» получит освобождение от всех сочинений в этой четверти. Дерзайте, друзья, и да прибудет с вами Муза! Времени у вас до завтра. Урок окончен!

[...]
=*=

Целиком на форум не влезло, далее здесь: http://zhurnal.lib.ru/u/ueno_a/fanfiction_11b.shtml (via).

[Rut]

англофандомный фанфикшн по Buffy the Vampire Slayer в своё время (2005-2006) помог мне освоить инглиш на абсолютно новом уровне. там были огромные чуть ли не романы, которые писали талантливейшие люди, у которых и язык, и грамотность, и сюжет были на высоте.

[raphnana]

Фанфикшн - это безопасное и удобное моделирование картины мира.
Удобное, потому что фишки-маркеры-игрушки поставляются комплектом, с избытком даже.
Безопасное, потому что можно не на себе и других живых людях, а на игровом комплекте. И есть гарантии, что хотя бы часть читателей примет вас с вашим результатом – потому что песочница

щось у цьому є

Людина, що зіштовхнулася з творчістю фікрайтерів, мусить мати на увазі дві серйозні небезпеки: звикання й марнування часу на препаскудної якості тексти
(...)
Тим же, хто вирішив не просто читати, а й писати, можна передусім позаздрити. По-перше, фанфікшн — це, як не крути, притулок нудьгуючих графоманів. Без образ. Якщо людина пише фанфік — це означає, що в неї як мінімум є час. І якщо вона пише саме фанфік, а не створює оригінальний літературний твір, — це чесне зізнання, що на «літературу» вона не замахується, не претендує тощо. По-друге, фікрайтер вливається в дружній і в цілому доброзичливий колектив. Звісно, тут, як і скрізь в Інтернеті, ви не застраховані від паплюження «від нічого робити». Але справжній фан не тільки не скривдить іншого фана, а й іншим, несправжнім, не дозволить

Фанфікшн: мережеве кохання
Катерина Паньо «Дзеркало тижня» №22, 14 Червень 2008

Наступне моє оповідання є аллюзією на класичний твір Нечуй-Левицького "Микола Джеря"
Курсивом у квадратних дужках йде текст Нечуй-Левицького. Весь інший текст мого авторства

Микола Джеря
 
[Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горілки, взяв хліб під пахву й пішов з одним старостою до батюшки годить вінчання.
Батюшка у Вербівці був молодий і вже нагнав плату за треби вдвоє.
Джеря прийшов, поцілував батюшку в руку, поклав на стіл хліб, поставив пляшку горілки й почав питать в батюшки, скільки він схоче за вінчання.
– Як даси п'ять карбованців, то повінчаю сина, – сказав батюшка.
– Батюшко! І помилуйте, й пожалуйте! Я чоловік убогий. Де мені в світі взяти п'ять карбованців? Нехай буде три карбованці.
– Не можна, тепер і для нас час трудний. Все подорожчало, – сказав батюшка.
– Змилосердіться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай вже буде ні по-моєму, ні по-вашому: нехай буде чотири карбованці.
– Нема що й говорить. Бери могорич та йди собі додому.
Джеря взяв могорич і хліб та й пішов з хати. Він постояв у сінях, поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату.
– Ну, що скажеш, Петре? – обізвався батюшка з другої кімнати.
– І помилуйте, і пожалуйте! Треба грошей і на весілля, і на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованці. Це вже й бог так велів.]
– Ніяк не можу скинути карбованця, – солідно відказав батюшко, – Криза на дворі!

Петро Джеря перезирнувся із старостою. Вихопив з-під пахви хлібину і зарепетував високим голосом:
– Та що ж це твориться! Хіба ж можна так над людьми знущатися! І за вінчання плати! І подушну плати! І жидові за оковиту плати! Зовсім ніщєбродом залишишся! А вам тільки того і треба! Душогуби! Сатрапи! – Петро Джеря вже відсапувався як загнаний кінь. Батюшка від подиву дрібно хрестився. Староста хрестився ще дрібніше, широко роззявивши щербатого рота. А Джеря тим часом глибоко вдихнув, голосно видихнув і продовжив:
– Ну нічого! І на вас управу знайдемо! Згідно із чинним законом по боротьбі із монополізмом скоро у Вербівці ще одна церква з’явиться! –
Батюшка здригнувся від подиву. А Джеря розмахував могоричем під носом в вищого за нього батюшки, – І не тільки церква, а й батюшка ще один у Вербівці буде! І розцінки в нього інші будуть!!! От тоді ми і подивимося, хто кого! А весілля до кінця посту потерпить, а якщо треба і до наступного року якось молодіж переб’ється!
Джеря виразно харкнув собі під ноги!
– Йдемо, Карпо, наша пляшка без батюшки обійдеться!
Староста про всяк випадок стягнув шапку, вклонився батюшці та підтюпцем кинувся за Джерею. Голосно грюкнули вхідні двері.
Батюшка все ніяк не міг оговтатися. Матушка кудись пішла, і тому не було із ким переговорити за цей форс-мажорний випадок. Щось треба було робити. Батюшка розумів, що земля з під ніг уходить. Адже бути так не може, щоб оцей кріпак такими словесами кидався, яких йому і знати не годиться!
– Корчмар! Як я зразу не здогадався! – хлопнув себе по лобі батюшка. І з подивом озирнувся навколо. Виявилося, що ноги вже самі понесли його попід вербами, попід грушами, крізь садочки та левади, що тягнуться вздовж берегу Раставиці, по стежці крізь осоку. Он вже й місток, а за ним корчма темніє. Он і корчмар біля перелазу чекає.
[То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сірими очима, в чорній оксамитовій жилетці. На жилетці теліпався важкий золотий ланцюжок з печаткою і всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкі золоті персні з дорогими блискучими камінцями. Комірчики й сорочка, чорний блискучий галстук на шиї були засмальцьовані, аж блищали проти сонця. Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилиці давали йому дуже характерний вид. Невважаючи на його багате вбрання, на золото, од його тхнуло чимсь.]
Батюшка як вкопаний застиг перед корчмою. Корчмар закланявся, та із фальшивою усмішкою привітався:
– Доброго вам, такі, дня, пане батюшко! Як ви себе почуваєте? Чим я вам полєзєн буду? Чи не бажаєте чогось випити, перекусити? – не переставав гомоніти корчмар, при цьому ніжно підхопив батюшку під лікоть і ненав’язливо, але одночасно й наполегливо, потягнув до корчми. Батюшка не опирався. Він майже безвільно дозволив провести себе у корчму, всадити за засмальцьований стіл. В його руках невідомо звідки опинився кухоль пива. Оцей глиняний кухоль пива із незайманою піною, а також галас в корчмі та ненависна пика господаря корчми привела батюшку до тями.
– Ах ти жидюра пархатий! Морда нехрещена! Як ти смієш мене своїми копитами мацати! – заверещав поросячим сопрано батюшка, втративши від великої люті свій по чину належний бас.
Корчмар, лише на мить втративши рівновагу, швидко оговтався, адже професія накладала деякий екстрим при спілкуванні із клієнтурою. Обличчя корчмаря набуло більш серйозного та трошки ображеного вигляду.
– Стривайте лаятися, отче наш! – корчмар притискав обидві руки до серця, – Спершу скажіть, що в вас таке сталося. Та на вас лиця немає!
– Та як мені не лаятися! – простогнав батюшка, – Петро Джеря прийшов до мене за весілля домовлятися. Як завше, прийнявся ціну збивати! А зараз криза! Курс франка скаче, як коняка по лану! Кому як не тобі, про це знати! – батюшка нарешті приклався до кухля з пивом.
– Помилуйте, батюшка, – із щирою співучастю сказав корчмар, – але ж кому як не вам направити вівцю на путь істинний, – корчмар зробив красномовну паузу, – і вибити в тої вівці потрібну вам копійчину.
Батюшка поставив пустий кухоль на стіл, підвів очі долу і машинально перехрестився.
 – Великі гріхи наші, – замислено сказав батюшка, та погладив себе по бороді, – адже кріпак безправний і той вже словесами не по чину кидається! Ти тільки вдумайся, корчмаре, звичайний гречкосій мені законом по боротьбі із монополізмом закидає! Звідки він тільки про такі речі пронюхав! – батюшка сфокусував погляд на корчмарі. Змінився в лиці і вдарив кулаком по столу, – Хоча ні, знаю сам, звідки! То все ті кляті народники людей баламутять! По-збирають круг себе селян, і давай їм про вольності, про равєнство пісні диявольські співати! А роблять вони це отут кожну неділю! У цій корчмі! То, мабуть, з твоєї згоди робиться, корчмаре! То все від вас, христопродавців, ця пошесть пішла!
 – Та зачекайте, батюшка! – зовсім обурився корчмар, – Я лишень чесний бізнесмен. В моєму закладі не існує обмежень щодо положення, статусу і навіть статі клієнтури! Головне, щоб в споживача були гроші! – сказав корчмар і пихато випнув засмальцьоване пузо.
Батюшка голосно набрав повітря в легені, готуючи гнівну відповідь своєму ідейному супротивнику. Та, нажаль, красномовні словосполучення та голосові фіоритури пропали всує, адже корчмар мав неабиякий досвід в знищенні емоційних сплесків на стадії тільки зародження тих самих сплесків.
– Батюшка! – вигукнув господар корчми, – навіщо нам сперечатися, коли я можу вам порадити вихід з цієї ситуації, причому вихід такий простий, як доктор прописав!
– Що ти знаєш про мої ситуації! – зверхньо відповів батюшка, – як ти зі своєї корчми можеш розгледіти вихід з бюрократичної пастки!
– А такі можу! – хитро посміхнувся корчмар, – я хоч в цій ригуші й сиджу, а далеко бачу, про все узнаЮ і можу статися вам у пригоді.
Батюшка вже із цікавістю посунувся ближче до свого співбесідника.
– Вас турбує антимонополістичний закон, який, виключно заради зародження здорової конкуренції, зобов’язав церкву, як інститут державного рівня, мати в кожній географічній одиниці більш ніж один заклад?
Батюшка вирячився від подиву:
– Не очікував я від вас, пане корчмар, таке знання нормативної бази, – сказав батюшка, навіть не помітивши, як перейшов на «ви».
– Нічого в цьому дивного, – спокійно сказав корчмар, – адже мені потрібно спілкуватися на відповідному рівні із будь-якими клієнтами, – і продовжив, – Кожен закон, який приймається на державному рівні, має бути виконаним на всіх рівнях. А отже, вам, батюшко, теж треба допомогти виконанню цього конкретного закону на рівні нашої Вербівки. Згідно із законом, в Вербівці повинен з’явитися ще один поп, – батюшка приречено кивнув, – а у майбутньому і ще одна церква. Ми обидва із вами розуміємо, що з’явлення конкурента на одній території має для вас обтяжливі з точки зору фінансів наслідки.
– Так! – вигукнув батюшка із обуренням, – Якщо ще один поп у Вербівці буде, то люди почнуть і до нього теж ходити! А мені тоді менше грошей платитимуть!
– Насправді, все не так вже й погано, – впевнено сказав корчмар, – Справа в тому, що ніхто не заважає вам, шановний батюшка, поскребти по своїй та матушкіній родині. Щось мені підказує, що ви обов’язково знайдете молодого, тільки-но рукоположеного, чи то майже рукоположеного родича, що спить та бачить невеличкий і одночасно прибутковий приход. Що заважатиме вам зустрітися із вищестоящими особами та домовитися, із відповідними вливаннями, звичайно, про призначення вашим безпосереднім конкурентом молодого родича?
Батюшка замислився. В його уяві вже навіть вимальовувався той самий молодий родич, матушкін небіж по дядьковій лінії.
– Стривайте, – сказав батюшка, – Ну гаразд, знайду я такого родича. Але хіба це мені дуже стане в пригоді, адже все одно той родич забиратиме частину мого теперішнього прибутку. Та і, гм, вливання заради прихильності сіноду теж обійдуться мені в копійчину, – батюшка ображено шморгнув носом.
– А що поробиш, шановний мій пан! – повчально сказав корчмар, – Життя кожну мить готує нам перепони, які є перепонами лишень у нашій уяві! Насправді то є горнила, що загартовують наш дух, – батюшка втратив щелепу.
– Та досить філософії, – продовжував корчмар, – Справа в тому, що з кожного випробування треба виходити з мінімальними втратами. От і в цьому випадку я рекомендую вам найменш витратний спосіб. Так, ваш родич забиратиме частину вашого прибутку. Але ж це родич, вірно? Отже, якщо подивитися на це з іншого боку, то просто ваша родина в Вербівці стане на одну особу більше. А отже, ваша родина не втратить жодної копійчини. А щоб ваша родина отримала ще більш прибутку, рекомендую вам впровадити стимулюючи заходи.
– А це як? – спитав батюшка.
– А такі так, – відповів корчмар, – Вам треба зробити маркетинговий дослід. І виявити, які послуги задля прихожан є частішими, а які ні. Які потребують відправлення в стінах церкви, а які потребують перебування на території клієнта.
– Ви мене вже заплутали, пане корчмар, – признався батюшка, – розтлумачте більш зрозуміло.
– Гаразд. Дивіться, хоч антимонопольний закон і передбачає побудову ще одної церкви, одначе ви ж розумієте, що чекати на це можна ще не один рок. А поки що і ви, і ваш, так би мовити, конкурент, відправлятимете службу у одному храмі. Ваш молодий родич нехай ходить по хатах сповідати, причащати, що там ще заведено.
– А як же бути із розцінками?
– Розцінки треба змінити методом гребінки. Це значить, що вам треба зробити значно дорожчими деякі свої послуги. А ваш родич ті самі послуги справлятиме за вашими теперішніми розцінками, підвищеними на невеличку різницю. І навпаки, вашому родичу зробити дорогими ті послуги, що в вас дешеві, а дешевими ті, що в вас дорогі. Отже, селяни будуть справляти частину послуг у вас, частину у родича. Їм буде здаватися, що в них є право вибору. А ваша родина у сукупності отримає той же самий прибуток. От вам і гребінка.
Батюшка погладжував себе по борідці і замислено дивився у вікно.
– А признайтеся, пане корчмар, ви мені таку гарну теорію виклали тому, що вас теж цей закон торкається?
– Так, шановний батюшка. Але справа не тільки в тому. Я особисто зацікавлений, щоб ваші справи йшли добре. Адже всі більш-менш серйозні зміни в житті ваших прочан проходять не без моєї допомоги. Не будуть селяни вінчатися, хреститися, відспівувати, не стануть в мене й горілку купувати відрами. А навіщо мені такі проблеми?
Батюшка задоволений поспішав додому реалізовувати новий бізнес план.
А корчмар замкнувся в каморі і заливав гірку. Він згадував свою неспокійну молодість. Як разом із однодумцями, студентами-різночинцями, мріяв зробити цей світ кришталевою мрією. Як заради тої кришталевої мрії разом із товаришами пішов у народ. Як зіткнувся із народом. Народ виявився сір, убог та нєобразован. Народ слухав народників і бив народникам морду. Або замість кришталевої мрії дивися скляними очима і дихав перегаром.
Згадалося корчмареві, як група однодумців холодними зимніми вечорами або теплими літніми сутінками в суперечках народжувала Істину.
Істина була гірка та непід’ємна для носіїв юнацького максималізму. Народ не можна діаметрально змінити впродовж років, десятиліть, навіть піввіку. Якщо ти маєш за мету змінити світ коло себе, то в тебе є два виходи. Або збудувати маленький власний світ, населити його речами та людьми, що тобі цікаві, і жити в своєму райку відгородженим залізною завісою від свого народу, держави і світу. Або змінювати все це негарне, жорстоке та байдуже до твоїх ідей суспільство.
Заради цього треба наплювати на юнацький максималізм. Треба усвідомлювати, що зміни в суспільстві можна буде відчути ще не скоро і можливо навіть не на своєму віці. Треба відчувати себе творцем, чиї плоди вкусять діти, або онуки. І якщо ти хочеш всього і зараз, то тобі не має місця серед тих, хто несе в своєму серці прогрес, серед нас, Прогресорів Нового Суспільства.
Корчмар чокався із своїм відображенням в засмальцьованому люстерку, пив горілку і згадував як на історичному Зборі Всєя Прогресорів було вирішено кому і під якою легендою йти в народ, щоб злитися із ним. Щоб мати на нього вплив не ззовні, як чужинець, а з середини, як свій серед своїх.
Як тягнули з капелюха доленосний папірець, на якому кожний отримав свій шлях до народу. Хтось витягав «полового», хтось «бурлака», хтось «писаря». Бути корчмарем випало йому. Згадав, як вчився вести себе, розмовляти та одягатися жидом. Як з ентузіазмом вивчав потреби народу зі свого секретного місця. Як ночами сидів із своїми незасекреченими однодумцями в цій самій комірці іззаду корчми.
Як йшли роки. Як народ тишком-нишком втрачав свій ореол мученика в очах корчмаря. Він навіть не міг пригадати, коли і як п’яні червоні пики витіснили із свідомості образ народу. Той самий поетичний образ, яким його зображали в книжках та прокламаціях. В корчмаря вже нікуди не зникала тверда впевненість, що долею народу піклуються незаймані хлопчики, які навіть не мають уявлення, що це таке, і взагалі, що йому потрібно, тому клятому народу. А ті представники народу, які мають голову на плечах, зроблять все, щоб вирватися з свого оточення, знищити коріння і стати кимось іншим.
І навіть більше. Корчмареві іноді здавалося, що навіть якщо з допомогою Бога чи Диявола, мрії народників відбудуться, і народ стане вільним від панів та церкви, то нічого з цього гарного не вийде. Все одно прийдеться вигадувати інші важелі стримування народу у вузді. Інакше п’яні червоні пики заполонять собою все суспільство, адже тільки в цьому бачиться народу свобода та незалежність.
Корчмар випив останній келих. Задув свічку та завалився спати.

Весілля Миколи Джері та Нимидори відбулося через пів року. Їх вінчав небіж вербівської матушки за п’ять з половиною карбованців. Це була перша його треба.
[В Джериній хаті цілий день грали музики, цілий день пили та закусювали. Випили всю горілку, та ще й не стало; виїли цілу діжечку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли ввесь хліб, всі паляниці. Старий Джеря витрусив усі кишені, ще й у шинок на заставу одніс свій кожух..]
А в понеділок на родину Джерь чекала панщина та побудова нової ланки суспільства з друзок, що залишилися від весілля.

звідси

[Tlia]

там были огромные чуть ли не романы, которые писали талантливейшие люди, у которых и язык, и грамотность, и сюжет были на высоте.

а можно пару примеров? В идеале - со ссылками на тексты

[587]

Навскидку, содержит следующее: Как тексты становятся реальностью, Фанатская критика, "Добро пожаловать в бисексуальность, капитан Кирк": слэш и фан-коммьюнити.
В общем, по ссылке обложка дивной красоты, содержание и превью.
Кто интересуется предметом - чрезвычайно полезный веник.
Да и вообще библиография этого дяди - просто кладезь какой-то.

Книга Генри Дженкинса - Textual Poachers: Television Fans and Participatory Culture
http://books.google.co.uk/books?id=7ZHhRyfJdBAC&printsec=frontcover&hl=ru&source=gbs_ge_summary_r&cad=0#v=onepage&q&f=false

[587]

Так что такое фанфик, почему не всякий вторичный текст - фанфик, но всякий фанфик - вторичный текст?
Фанфик - это рефлексия над первоисточником. Непосредственное отражение эмоций читателя, его дэйдриминг. Чем больше в нем непосредственности, голой эмоции, необработанной, неосмысленной рефлексии - там менее он художествен.
Фанфик для фэна - реплика в разговоре. Способ поделиться эмоциями, дэйдримингом через посредство текста. Не напрямую излагая, а придавая художественную форму. Фанфик всегда о себе, о своем представлении, о своих эмоциях.
Вторичный текст становится литературой, только когда выполнено необходимое условие - его целью должно быть рассказать о чем-то ЧЕРЕЗ этот мир, этих персонажей и т.д. Рассказ О мире и персонажах - фанфик.

Литература vs. фанфик (и не только) — у Кинн:

Читатель и книга
http://katherine-kinn.livejournal.com/365889.html